"А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх"

* * *
А те, що живий, — серед ночі засвідчує страх.
Розбитий, мов пам’ятник, бачиш у снах однооких:
останнє кохання тремтить на підземних вітрах
і вірші останні стоять — як форелі в потоках.

І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело),
зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття).
Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було,
а прийде — якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!..

Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз:
обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась.
Неначе склоріз, обтинає нам пам’ять склероз.
Тому — на Голготу юрбою: мов півчі на крилос.

І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай,
поставити вірш — як свічу незабутому предку,
махнути рукою кометі (й на неї): прощай! —
і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку...

* * *
Тарасові Федюку
Здається, так було одвіку:
глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи — допоки
заходить сонце, — а вночі
циганитимуть сни на спокій,
як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
шкребуть кущем, немов ключем,
а випадковий подорожній
ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
лежать на водах небеса.

Ксерокопія
Ірині
ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла твого
роздрукує на теплім піску як
на ксероксі тайнопис
солодкий клинопис коліна
і лікті і вузлики
гулкі переповнені віщими знаками
вулики допоки в медовій імлі
у знемозі я наше несправжнє минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол піщану
твою ксерокопію
* * *
У небесних полях чорнокрилий тюльпан,
чорний щит на черлених воротах,
незалежний вішак, незворушний жупан
і неправда в казках косоротих...

На світанку — закислі свої продери,
по сніданку — читай на зарінку,
доки в книзі віків довгорукі вітри
перегорнуть останню сторінку.

А тоді — жебони, гомони, говори,
допивай побрехеньку до деньця...
Тільки ж ліс попід сивим верхів’ям гори —як зелена пов’язка чеченця.

Тільки ж тіні з осель попідземних ідуть у небесні поля... — і довіку
не впізнають ні зору твого каламуть,
ні твою доброту без’язику.

* * *
Вони й восени ні на кого не схожі,
ці пізні похресники, внуки Даждьбожі,
самі не свої і свої не самі.

Сидять, оковитим теплом оповиті,
бо так незатишно їм в білому світі,
неначе Пілату в Святому Письмі.

То здмухають пил зі старих мальовидел —
і здійметься вихор, і доля, мов ідол,
почне видибати з глибоких століть...

То видмухнуть присок із горла і горна —
і воля, здавалося б, нерукотворна
в повітря, мов церква чи пташка, злетить.

* * *
Ця стерня не коле —
стелить сизокрило.
Це прокволе поле
полином вродило.
Скільки збіжжя перевіять довелося!..

Сіють чорнопері...

Via Dolorosa.

Чолобитна челядь
кров зі столу змила.
Сутінками стелить
сатанинська сила.
Підніміть повіки
Вія-малороса!

Маски і музики...

Via Dolorosa.

ВІД’ЇЗД
”Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір — яка дорога
мене провадить у майбутні дні”.
Микола Зеров

Зорі дрібні одійшли —
як суниці:
птах доклював, що не визбирав люд.
Ні вечорниці, ані власяниці
в коло обранців не впишуть приблуд.

Час вирушати, о лицарство вперте,
пристрасті наші були замалі,
наша сторінка дописана — verte:
”Ми не поети.
Поети — в землі”.

Попри такі пасторальні гуральні,
повз гробівці, на яких не клялись,
ми від’їжджаєм —
і знаки астральні
чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

Звісно, вернутися нас не просили,
звісно, не зорями зверстана путь...
Господи, дай же ти кожному сили
жінку в ранковому місті
забуть –

жінку, що вчула на березі Лети
наших дітей ненароджених крок...
А з-під землі повиходять поети —
знову дорогу спитають в зірок.

Та не в суничних —
доволі їм тліти —
в тих, що злетіли з пекельних багать
і над рікою і містом, як діти —
голі, малі, перемерзлі, —
тремтять.

Нічні голоси
Василеві Герасим’юку
Цi нiчнi голоси —
цi закинутi в моторош митарi —
комiрчину твою не забудуть,
проси не проси:

ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськiм гармидерi —
i на вбогу свiчу
прилетiли нiчнi голоси.

Потаємнi вони
а тобi закортiло катренами
розiкласти по аркушах їх —
о свята простота!

Але вбивць голоси
прикидались тодi убiєнними,
а пророчi слова
заповзали вар’ятам в уста.

Ти благаєш тепер:
”Удостой мене iншої напастi,
а не хору нiчного
провидцiв, катiв, гультяїв...

Їхнi гiмни й прокльони
хiба увiбгати в анапести? —
кожен — щось утаїв.

Кожен — сповiдь i лжу,
на зап’ястях вузлує, мов ретязi,
не втекти
нi в подiльськi поля,
нi в карпатськi лiси...

О нiчнi голоси,
ви й пiд землю також доберетеся!
Загнiти менi слух! —
наближаються вже голоси.

Це покликачi —
знову мене загадати на розпити?
Чи восславили знов мудрецi
празникову зорю?

Де чиї голоси?
Чом усi переплутались, Господи?! —
з усiма говорю —
наче вiдаю, що я творю.

* * *
Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…